The Language of Ukrainian Spiritual Poetry from the Eighteenth to the beginning by CGsE1jm

VIEWS: 14 PAGES: 18

									ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
         ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА




     Грималовський Ігор Станіславович




                                               УДК 811.161.2’38




  МОВА УКРАЇНСЬКОЇ ДУХОВНОЇ ПОЕЗІЇ
     ХVІІІ – ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ




    Спеціальність 10.02.01 – українська мова




                 Автореферат
    дисертації на здобуття наукового ступеня
         кандидата філологічних наук




                Чернівці – 2006
    Дисертацією є рукопис.
    Робота виконана на кафедрі історії та культури української мови Чернівецького національного
університету імені Юрія Федьковича, Міністерство освіти і науки України.


   Науковий        керівник         –             доктор     філологічних         наук,    професор
                              Скаб Мар’ян Стефанович, Чернівецький національний університет
                              імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії та культури
                              української мови.


    Офіційні опоненти:        доктор              філологічних            наук,            професор
                              Полюга     Лев      Михайлович,     Інститут    українознавства    ім.
                              І.Крип’якевича НАН України, провідний науковий співробітник відділу
                              української мови;


                              кандидат філологічних наук
                              Пуряєва Наталія Володимирівна, Інститут української мови НАН
                              України, науковий співробітник відділу історії української мови.


   Провідна установа –        Запорізький державний університет
                     Міністерства освіти і науки України


     Захист відбудеться “3” березня 2006 р. о 1000 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К
76.051.07 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у
Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича за адресою: 58012, Чернівці,
вул. Коцюбинського, 2, корп. VІ, аудиторія 67.
     З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Чернівецького національного
університету імені Юрія Федьковича (58000, Чернівці, вул. Лесі Українки, 23).


     Автореферат розіслано “3” лютого 2006 року.


Учений секретар
спеціалізованої вченої ради
кандидат філологічних наук,
доцент                                                      О.В.Кульбабська
                                                1

                       ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ


   У час відродження української державності винятково важливого значення набуває наукове
осмислення різних аспектів становлення української нації, зокрема, формування української
літературної мови як найважливішого складника буття етносу. Особливо актуальним у цьому
напрямі є дослідження маловідомих, раніше замовчуваних текстів, серед яких і українська духовна
поезія XVIII – поч. XIX ст.
   Історію вивчення аналізованої духовної поезії умовно можна поділити на два періоди: перший
розпочався у ХІХ ст. і закінчився на Східній Україні у 20-х., а на Західній – у 30-х роках ХХ ст.;
другий – розпочався у 90-х роках ХХ ст. і триває до цього часу.
   У позаминулому столітті до досліджуваного нами матеріалу зверталося багато вчених,
переважно літературознавців. Основна мета, яку ставили перед собою тогочасні дослідники, —
зібрати, упорядкувати й опублікувати тексти духовних віршів, більшість із яких містилася в
рукописних співаниках, що перебували у приватних колекціях, адже до почаївського
“Богогласника”, перше видання якого побачило світ у 1790 році, увійшли далеко не всі твори цього
жанру, а ті, що туди потрапили, зазнали суттєвих редакторських правок.
   Найбільша заслуга в опублікуванні та вивченні духовної поезії належить М.Вознякові, який
опрацював цілу низку рукописних співаників. Духовні вірші також були об’єктом глибоких
наукових зацікавлень І.Франка; співаники, що побутували на території Закарпаття, опублікував та
прокоментував у збірці “Угро-руські духовні вірші” В.Гнатюк.
   Науковий інтерес до духовної поезії у ХІХ та на початку ХХ століть виявляли також
П.Житецький, В.Щурат, В.Лелекач, Н.Мирович та російські дослідники В.Перетц і В.Безсонов.
   З кінця 80-х років ХХ ст. знову пожвавився інтерес учених до духовної поезії. Ця тема
привертає увагу літературознавців (Б. Криса, О.Гнатюк), музикознавців (Ю. Медведик, О.Зосім).
   Актуальність теми продиктована відсутністю мовознавчих праць, присвячених системному
аналізові текстів української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст.: в українському мовознавстві
ніхто з учених комплексно не займався вивченням мови духовної поезії. В усіх проаналізованих
працях (літературознавчих, історичних, музикознавчих) у кращому випадку лише констатовано
факт, що мова віршів – церковнослов’янська, книжна українська і народнорозмовна, але немає
жодної спроби лінгвістичного чи стилістичного аналізу.
   Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертаційної роботи
затверджена вченою радою Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
(протокол №2 від 22 квітня 1999 р.) та науковою координаційною радою “Українська мова”
Інституту української мови НАН України (протокол №6 від 16 листопада 2001 року). Тема
виконувалась в контексті науково-дослідної роботи кафедри історії та культури української мови
                                                  2

(„Теорія і практика українського мовлення в історичному і сучасному освітленні”, номер державної
реєстрації 0102U006598).
    Мета роботи – лінгвостилістичний аналіз текстів української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст.
    Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:
    1. Охарактеризувати мовну ситуацію в східній та західній частинах України в аналізований
період.
    2. Описати церковно-релігійну ситуацію, визначити міру її впливу на виникнення і розвиток
духовної поезії.
    3. Висвітлити історію виникнення аналізованого жанру і з’ясувати його роль у становленні
нової української літературної мови.
    4. Розглянути особливості мови української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст., у тому числі
звернутися до питання функціонування іншомовних елементів та церковнослов’янізмів в
аналізованих текстах.
    5. Обґрунтувати стильову приналежність духовних віршів XVIII – початку ХІХ ст.
    6. З’ясувати реєстр і роль стилістичних засобів, що їх використовували автори досліджуваної
поезії.
    7. Встановити, як у мові духовних віршів XVIII – поч. ХІХ ст. виявляються риси психології
тогочасних українців.
    Джерела роботи. Основними джерелами фактичного матеріалу нашого дослідження є такі
видання: Богогласник. Пhснh благоговhйныя. – Почаїв, 1790; Возняк М. С. Матеріали до
української пісні і вірші. Тексти і замітки // НТШ, Українсько-руський архів, т. ІХ – Львів, 1913; т. Х
– Львів, 1914; т. ХІ – Львів, 1925; Гнатюк В. Угро-руські духовні вірші. – Львів, 1902; Грушевський
М. Співаник з початку XVIII ст. // Записки НТШ, т. XV. – Львів, 1897; Ферлеєвич В. Пhснh, псалми,
стихи. – Чернівці, 1849. Частково залучено приклади із таких праць та джерел: Богогласник. Пhснh
благоговhйныя. – Почаїв, 1805; Богогласник. Пhснh благоговhйныя. – Почаїв, 1825; Возняк М. С. З
поля української духовної вірші // Записки ЧСВВ. – Жовква, 1925; Гнатюк В. Хоценський співаник
Левицьких // Записки НТШ, т. ХСІ. – Львів, 1909; Грушевський М. Кілька духовних віршів з
Галичини // Записки НТШ, т. ХІV. – Львів, 1896. Зібраний фактичний матеріал налічує близько 4000
карток.
    Об’єктом дослідження є мова української духовної поезії XVIII – початку ХІХ ст., предмет
дослідження – специфіка мови духовних віршів XVIII – початку ХІХ ст.
    Методи дослідження. Основний метод, який застосований у роботі, –описовий із прийомами
суцільної вибірки, лінгвістичного спостереження, класифікації та систематизації (мовні явища
                                                 3

кваліфіковано на групи на основі подібних ознак, виявлених через зіставлення та узагальнення).
Крім описового, залучено також текстологічний і зіставний методи.
   Наукова новизна дисертаційного дослідження. Духовну поезію XVIII – поч. ХІХ ст.
досліджувало багато учених, але мовний аспект цих текстів залишали поза увагою. У роботі
здійснено лінгвостилістичний аналіз духовних віршів і доведено їхній важливий вплив на
становлення і розвиток нової української літературної мови.
   Теоретичне значення роботи. Результати дослідження дають підстави констатувати, що
твори, написані живою народною мовою, побутували в Україні ще до створення І.Котляревським
“Енеїди”. Також у роботі дещо по-іншому, аніж це прийнято в сучасному українському
мовознавстві, трактується стиль мови, який більшість лінгвістів називає конфесійним.
   Опрацювання зібраного фактичного матеріалу – це не лише системний мовознавчий аналіз
духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст., а й спроба уточнити окремі наукові положення про виникнення
і формування нової української літературної мови.
   Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і висновки дисертації
можуть бути використані при викладанні курсів історії української літературної мови та стилістики
й культури мови, спецкурсів із проблем цих дисциплін.
   Особистий внесок здобувача. Усі результати дисертант одержав самостійно. Праць,
написаних у співавторстві, немає.
   Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорені на засіданнях кафедри
історії та культури української мови, а також на спільному засіданні кафедр сучасної української
мови й історії та культури української мови Чернівецького національного університету імені Юрія
Федьковича. З тематики дисертації виголошено доповіді на міжнародних і всеукраїнських
конференціях: “Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції” (Чернівці, 1997), “Сучасна
українська богословська термінологія: від історичних традицій до нових концепцій” (Львів, 1998),
“Українська мова на Буковині: її минуле і сучасне” (Чернівці, 1996), “Актуальні проблеми
менталінгвістики” (Черкаси, 1999), “Біблія і культура” (Чернівці, 2000).
   Публікації. Теоретичні положення та результати дослідження висвітлені у 8 публікаціях, 4 із
яких надруковано у виданнях, визнаних ВАК України.
   Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків,
списку джерел і їх умовних скорочень та списку використаної літератури (227 позицій). Загальний
обсяг дисертації 197 сторінок.
                                                4

                                   ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


   У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації; сформульовані мета і завдання; окреслені
об’єкт і предмет, методи і прийоми дослідження; визначені наукова новизна, теоретична і
практична цінність отриманих результатів і вказані форми їх апробації; зазначено особистий внесок
здобувача та кількість публікацій, які відображають основні результати дослідження.
   У першому розділі “Українська духовна поезія XVІІІ – початку ХІХ століть у контексті
розвитку й утвердження нової української літературної мови” проаналізовано статус
української мови у XVIII столітті як один із чинників виникнення духовної поезії; виявлено вплив
на аналізовані твори церковно-релігійної ситуації в тогочасній Україні; з’ясовано зміст, обсяг та
межі поняття “духовна поезія” і подано його визначення; встановлено походження і джерела
українських духовних віршів XVІІІ – початку ХІХ століть; констатовано, що основною формою
функціонування досліджуваного жанру були рукописні співаники; обґрунтовано, що духовна поезія
XVІІІ – початку ХІХ століть – одне з найважливіших джерел вивчення мовної ситуації в
аналізований період.
   Кожна мова перебуває у тісному взаємозв’язку із суспільно-політичним і культурним
становищем того етносу, який є її носієм, фіксує матеріальні і духовні реалії життя народу в той чи
інший період, і водночас сама повністю залежить від цих реалій, які детермінують її розвиток або
занепад. Ці два процеси знаходять відображення у писемних джерелах, зокрема, літературних
текстах, які є найважливішим матеріалом при вивченні історії мови.
   Досліджувані нами твори у переважній своїй більшості написані протягом XVIII століття, яке
було складним і неспокійним періодом в українській історії. Особливо жорстоких утисків і репресій
зазнала тоді українська мова. На сході України відчутного удару їй було завдано указом російського
царя Петра І від 5 жовтня 1720 року, яким формально заборонялося друкувати українські книги у
лаврській друкарні, а фактично було приречено на знищення тогочасну українську мову. На заході
України поляки втілювали в життя “Projekt na zniszczenie Rusi Zjednoczonej”, насаджуючи
полонізацію та латинізацію і взагалі не допускаючи українців до навчання в школах. Крім цих
документів, були прийняті також інші, спрямовані на знищення української мови і всього
репрезентованого за її посередництвом.
   Не сприяла розвиткові української мови і діяльність церкви, яка у XVIII столітті була
перетворена на інституцію, що зовсім не дбала про духовне збагачення своїх вірних. Як на Східній,
так і на Західній Україні офіційна церква не була національною, а виступала апологетом
загарбницької політики Росії (московське православ’я) та Польщі (католицизм). Низький освітній і
культурний рівень священнослужителів, незрозуміла богослужбова мова відштовхували людей від
церкви, але не могли похитнути їхньої щирої віри у Бога. Люди шукали нові можливості
                                                5

спілкування зі Всевишнім, до якого вони звикли звертатися у важкі хвилини. Однією із таких форм
стали духовні вірші, більшість із яких є, по суті, неканонічними молитвами.
    Таким чином, унаслідок деструктивних дій світських і церковних властей українська мова була
витіснена в суспільні низи і стала інструментом рукописної літератури, у тому числі й духовної
поезії.
    Поняття “духовна поезія”, як ми виявили, у різні періоди – залежно від панівної релігії – було
наповнене неоднаковим змістом. Так, одразу ж після прийняття Руссю нової релігії християнська
творчість асоціювалася у народу з чужою, нав’язуваною силоміць вірою. Таке протистояння
тривало доти, доки стара релігія не була витіснена зі свідомості людей новою, після чого
християнська поезія стала духовною за своєю суттю, оскільки уже не була насаджувана ззовні, а, як
і канонічні молитви, виражала внутрішні потреби і прагнення вірних.
    У наявних в опрацьованих джерелах визначеннях духовної               поезії узято до уваги
літературознавчий (О.Гнатюк) та музикознавчий (Ю.Медведик) аспекти змісту і форми. У
реферованій роботі запропоновано лінгвістичну дефініцію: духовна поезія – сукупність
поетично-пісенних текстів, у яких за посередництвом різних мовностилістичних засобів, що
створюють урочисто-піднесений чи інтимний колорит, возвеличено Бога, Божу Матір,
святих, а також висловлено різні прохання до них або зображено внутрішній світ людини у
світлі релігійних догм.
    Мовознавчим критеріям найбільше відповідає класифікація духовних віршів, яку здійснили
укладачі “Богогласника”.
    У ході проведеного дослідження виявлено, що духовна поезія XVIII – поч. XIX ст. творилася
трьома мовами, які функціонували у тогочасній Україні, - слов’яноруською, книжною українською
і народнорозмовною. Остання побутує у покаянних віршах і багатьма рисами близька до сучасної
української літературної мови.
    У другому розділі “Стильові і лексико-стилістичні особливості української духовної поезії
XVIII – початку ХІХ століть” насамперед розглядаємо проблему назви функціонального стилю,
до якого належать тексти на релігійну тематику. Більшість учених іменує цей стиль конфесійним,
побутують     ще    номінації:    сакральний     (В.Німчук),    конфесіонально-проповідницький
(В.Русанівський), релігійний (Н.Бабич), культовий (В.Передрієнко). Причини розбіжностей при
називанні аналізованого стилю зумовлені тим, що, по-перше, у всіх працях цей функціональний
різновид мови співвіднесений виключно з християнською вірою, а він повинен охоплювати писемні
джерела усіх релігій, а, по-друге, дослідники та укладачі словників неоднаково трактують значення
слів конфесія, конфесійний.
    Сучасні українці лексему конфесія вживають зі значенням, яке подане в “Релігієзнавчому
словнику” за ред. А.Колодного та Б.Лобовика: “Приналежність до будь-якої Церкви, яка має своє
                                                6

віровчення, культову практику та організаційну структуру. Конфесію іноді називають
віросповіданням. Таке ототожнення неправомірне. В Україні, наприклад, діють три самостійні
православні церкви, які належать, з одного боку, до одного віросповідання, з іншого – до трьох
різних конфесій (УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ)” (с.166). Як бачимо, назва стилю “конфесійний” не
цілком відображає суть означуваної реалії. Цю номінацію, вважаємо, потрібно відкинути. Для того,
щоб уникнути плутанини і двозначностей, а також охопити писемні джерела усіх релігій,
пропонуємо запровадити поняття релігійного метастилю, у межах якого функціонують
язичницький, християнський, мусульманський, іудейський, буддистський стилі.
   Отже, той стиль, який у мовознавчих працях іменується конфесійним, потрібно, на наш погляд,
називати християнським стилем релігійного метастилю. До нього повинні бути зараховані всі
праці, що стосуються християнської сакрально-релігійної сфери. Звичайно, роботи на цю тематику
не є однорідними ні за формою, ні за змістом, а тому, очевидно, виникає потреба поділу цього
стилю на підстилі, а саме:
          1. Сакральний (Святе Письмо, канонічні молитви).
          2. Літургійний (літургійні тексти).
          3. Проповідницький (проповіді).
          4. Науково-християнський (наукові праці з християнського богослов’я).
          5. Навчально-християнський (катехізиси, підручники з релігії для дітей).
          6. Художньо-християнський (авторські молитви, переспіви біблійних текстів).
   Аналізована нами духовна поезія XVIII – поч. ХІХ ст. належить до художньо-християнського
підстилю християнського стилю релігійного метастилю.
   Одна з визначальних ознак християнського стилю – функціонування слів на позначення
релігійних понять, які не варто трактувати як терміни: аналізовані вірші були, безперечно,
розраховані на широке коло читачів, а термін, за визначенням Б.Головіна, – професійне поняття,
призначене для задоволення специфічних потреб спілкування. Має рацію Н.Пуряєва, яка,
аналізуючи церковно-обрядові терміни, вказує, що вони у повному своєму вияві функціонують
лише у Требнику та Служебнику, оскільки ці джерела є вузькоспеціальними текстами. Другим
аргументом нетермінологічності означених понять є те, що для християн назви усіх реалій,
пов’язаних із вірою, мають певний (найчастіше – позитивний) емоційно-експресивний потенціал, а
одна з основних ознак терміна – експресивна нейтральність.
   З огляду на викладені міркування, слова, які мовознавці іменують релігійними термінами, у
нашій   роботі   називаємо   християнськими     номенами.    Їх   ми   поділили      на   відповідні
лексико-семантичні групи та підгрупи: 1. Назви божественних і святих осіб: а) лексеми на
позначення триєдиного Бога і Божої Матері та б) назви ангельських чинів. Поряд із традиційними,
усталеними найменуваннями Бог, Господь, Син Божий, Дух Святий, Свята Тройця, Богородиця,
                                               7

ангели, архангели, херувими, серафими в одній із поезій натрапляємо на рідковживані Саваофъ,
Адонай. 2. Назви “богоугодних” людей: апостол, пророк, мученик, угодник. 3. Назви послідовників
певного віровчення: вhрніи, христіяни правовhрніе. 4. Назви служителів церкви: архіерее, іерее,
патріярси, законник, презвитер. 5. Назви культових споруд та їх елементів: монастир, обитель,
церква, олтарь, образъ. 6. Назви писемних джерел християнської релігії: Євангеліе, псалом.
7. Назви злих сил та місць їхнього перебування: сатана, діаволъ, гемонъ, Люципер, пекло, геенна.
Причину значної кількості номінацій останньої групи вбачаємо в тому, що українці, щиро і глибоко
вірячи в Бога, весь час пам’ятали про відплату за гріхи, вчинені у земному житті. Окремо в роботі
розглядаємо функціонування лексеми небо, оскільки в аналізованих творах її семантичне
наповнення досить багатопланове.
   Важлива ознака християнського стилю – використання перифразів. Серед канонічних текстів ця
фігура найповніше представлена в акафістах, де функціонує як звертання.
   Описові звороти, виявлені нами у духовній поезії XVIII – поч. XIX ст., поділяємо на
лексико-семантичні групи, у межах яких розглядаємо перифрази метафоричного синонімічного
типів. Останні поділяємо на підгрупи відповідно до репрезентованої ознаки, оскільки вони
позначають не об’єктивні ознаки предметів, а ті, що релевантні в певному контексті, у певній
мовленнєвій ситуації, тобто підкреслюють визначальні риси особи.
   У першу групу об’єднано перифрази, які використовують для характеристики Ісуса Христа,
серед яких описові звороти, що а) представляють Сина Божого як володаря над людьми, причому
влада його базується на довір’ї, а не на страхові: Царъ пророковъ, Панъ всего створеня;
б) представляють Ісуса Христа творцем усього сущого: творец и предвhчній всего свhта отецъ; в)
характеризують Сина Божого як переможця злих сил: Побhдитель хитрихъ козней; г) іменують
Ісуса Христа утішителем і захисником людей: Нищимъ одhяніє, сиротамъ защитниче;
ґ) возвеличують Спасителя за Його діяння в ім’я людства: Правда всему свhту.
   До другої групи входять перифрази на означення Богородиці, що а) іменують Діву Марію як
захисницю і матір усього людства: всимъ християнамъ миле прибижище; Мати плачевнаго свhта;
б) восхваляють Божу Матір за її особисті риси і особливу роль у духовному житті людини:
Свhтлосте святhйша, над солнце яснhйша; в) характеризують Богородицю як земну і небесну
володарку, царицю: Небесная владычице, царская палато; г) возвеличують Діву Марію як матір
Ісуса Христа: Сладкаго Христа мати сладчайшая.
   Групу перифразів на означення Миколая Чудотворця складають описові звороти, що:
а) іменують Святого Миколая захисником покривджених, удів і сиріт: Сиротамъ, вдовамъ
воздвиженіє; б) зображують Святого Миколая як земного і небесного володаря: Всhхъ глаголъ
небеснихъ строителю; в) показують Святого Миколая як вірного Божого слугу і ревного поборника
                                                 8

християнської віри: Столпъ правыя вhри непоколебимий, домъ преукрашенный и необоримый
Всесвятыя Тройцы.
   Зважаючи на незначну кількість перифраз на означення Іоана Предтечі, святих апостолів Петра
і Павла та євангеліста Іоана, їх об’єднано в одну групу.
   Особливе місце серед стилістичних фігур у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. займають
антитези, які поділяються на відповідні групи. 1. Протиставлення “гріховність – праведність”: а)
антитези, базовані на антонімічній парі “Ісус Христос – Адам”: Что Адамъ наробылъ, Іисусъ
Христосъ откупилъ от рукъ вражіихъ; б) антитези, базовані на антонімічній парі “Ісус Христос –
цар Ірод”: Нехай Іродъ вhчне погибаетъ, Нарожденнаго імя сіяетъ; в) антитези, у яких гріховність
та праведність протиставляються як риси людського характеру: Ізволилъ Богъ даровати добримъ
благая, А злимъ грhшникомъ погhломъ злая. 2. Протиставлення “Християнство – інша віра (або
безвір’я): Побhждаешъ Агаряне, Потhшаешъ христіяне, Николае”. 3. Протиставлення “земне –
небесне”: Фолґовалем тhлу у марностей земныхъ, Южъ естемъ не годенъ роскошей небесныхъ.. 4.
Протиставлення “рай – пекло”, або ж, у ширшому охопленні, “світлі (добрі) сили – темні (злі) сили”:
Тожъ нинh вси роди утhшаютъ ся, Адъ плачетъ и бездна устрашаетъ ся Тя, Дhво.5.
Протиставлення “сум – радість”: Недавно лямента отягченни, а теперъ радости наполненіи.. 6.
Протиставлення, базовані на оказіональних антонімах: Древо райское ново процвитаетъ, Во мhсто
смерти юность намъ раждаетъ
   У роботі виокремлено групи порівнянь, суб’єкти яких: а) Богородиця: Избранная, яко луна,
одhяна во слонце, б) Ісус Христос: (Божа Мати. – І.Г.)на рукахъ сина як солнце держала, в) святі:
Ахъ, онъ (св. Георгій) твердhйшый над камhнь; г) грішник і реалії земного життя: Жиєш, як
бидлина; ґ) абстрактні поняття: Ахъ, ушли ж моя лhта, Якъ вихоръ с круга свhта.
   Велика роль у творенні своєрідного духовного мікрокосму української поезії ХVІІІ – поч. ХІХ
ст. належить символам.
   У дисертації виокремлено символи: 1. Зоологічні: агнец, ластовица, голубица, горлица, пелhкан.
Останній символ, на відміну від попередніх, для українців не є архетипним. Пелікан є символом
самопожертви, у тому числі жертви Христа на хресті, а ще – любові батьків до дітей. Існує легенда,
що цей птах розриває груди і кров’ю годує своїх дітей. Саме цей факт послужив підставою для
проведення паралелі з Ісусом Христом, який також ціною власної крові, пролитої на хресті,
врятував своїх духовних дітей – людство. 2. Рослинні: рожа, лелhя, виноград. Вони є традиційними
і зрозумілими для усіх християн. 3. Астральні: солнце, зорница, денница. Сонце і зорі набули
символічного значення відтоді, як людство почало мислити. Слово денниця більше відоме вірним як
синонім до люцифер. Насправді первісна семантика цієї лексеми, як зазначено в “Полном
церковнославянском словаре”, – “ранкова зірка або зоря”, а вторинне, переносне – “люцифер,
                                                9

начальник впалих ангелів, – так названий за блискучі досконалості, якими він був обдарований
Богом”. 4. Символи – назви інших природних реалій: нива несhянная, земля неоранная, ровъ
гриховни, яма, весна. У перших двох конструкціях символічне втілення знайшло непорочне зачаття
Марією свого Сина. “Якщо земля – жінка, мати, – пише О.О.Потебня, – то орання, сівба
означатимуть чоловікове кохання”. 5. Символи – назви предметів. Вірні були впевнені, що Божа
Мати зможе у будь-який момент їх захистити, давши відсіч усім злим силам, про що свідчать
символи ковчегъ, столпъ, стhна. Як символ красномовства Іоана Златоуста використано назви
музичних інструментів: труба, свhрил, органъ, арфа, тимпанъ. 6. Власне біблійні символи,
оскільки реалії, на яких вони основані, вперше згадують саме у Святому Письмі: рай (праведність,
блаженство, взагалі – квінтесенція прекрасного), Іродъ (злість, жорстокість).
   У третьому розділі “Особливості поетичного синтаксису української духовної поезії XVIII –
початку ХІХ століть” проаналізовано такі фігури поетичного синтаксису, як: риторичне
звертання, риторичне запитання, інверсія та гіпербола.
   У духовній поезії автор дисертації розрізняє: 1. Риторичне запитання – емоційно забарвлене
ствердження. 2. Риторичне запитання – емоційно забарвлене заперечення. 3. Власне риторичне
запитання.
    Запитання першого типу в досліджуваних творах використовують з метою зміцнення віри:
питальна форма допомагає краще апелювати до свідомості читача / слухача, оскільки надає
висловлюванню ствердного емоційно-експресивного забарвлення
   Риторичні запитання другої моделі рідко представлені в аналізованій поезії: будь-які
заперечення (у тому числі й приховані) надають текстові негативного експресивного забарвлення,
яке для духовних віршів є абсолютно неприйнятним.
   Наступну семантичну модель – власне риторичні запитання – запропоновано поділяти на: 1.
Риторичні запитання з мотивом каяття грішника за вчинені ним гріхи: Камо пойду, что сотворю
треокаянный, Стративши дар крещенія, от Бога данный?;                 2. Риторичні запитання із
розмірковуваннями про Ісуса Христа та Богородицю: Предвhчный Боже, що жесь оучинилъ, Же въ
яслехъ скотіяхъ низко ся зложилъ?; .3. Риторичні запитання зі спонуканнями вірних до певних дій
(до праведних вчинків):О сладкая ластовице, зготованна Богу, Якоже твои родины славити
возмогу?; 4. Риторичні запитання з текстотвірною функцією (служать засобом активізації уваги
читача / слухача): Пович те ми, соловиє, правду, Где я своего спасителя найду ?. 5.
Умовно-риторичні запитання, які перебувають у складі комплексів, побудованих за принципом
катехізису: запитання – відповідь. Однозначно відповісти на ці запитання не можна, і автори,
подаючи свій варіант, усе ж залишають за читачем право вибору: погоджуватися з такою
                                               10

відповіддю чи давати свою: Ахъ, нещасное тhло, чего ради почернhло? Же у свhтh жиючи,много
южъ грhшило..
   Велику популярність в авторів аналізованих творів мали риторичні звертання. У духовних
віршах, більшість з яких – неканонічні молитви, ситуація спілкування досить специфічна: для
кожного вірного Бог, Божа Матір і всі святі є реальними постатями, і люди, молячись, очікують, що
їхні адресати зішлють їм любов, благодать, щедроти, – тобто певним чином (хоча й невербально)
відреагують. Саме тому звертання до святих у роботі не кваліфіковано як риторичні.
   Серед риторичних звертань констатуємо: 1. Конструкції, в яких у ролі звертань виступають
природні об’єкти. 2. Риторичні звертання, у яких об’єкт апелювання позначений лексемою свhтъ. 3.
Конструкції з об’єктами апелювання виступають душа і тіло. 4. Риторичні звертання до небесних
об’єктів – раю і пекла. 5. Група риторичних звертань, адресованих як до людства взагалі, так і до
певних груп людей. 6. Риторичні звертання до небесних сил. 7. Риторичні звертанння до
географічних об’єктів, серед яких – Вефлеем, Вифсаида, Тарсъ, Град Солунскій, які втратили свою
функцію найменування географічних об’єктів. 8. Риторичні звертання до музичних інструментів:
органи, тимпани, гусли, кимвали, труби. 9. Риторичні звертання до об’єктів, які є “чужими”,
неприйнятними для християн – персонажів античної міфології: морскія сирени, музи. 10. Риторичні
звертання до птахів. 11. Риторичні звертання до абстрактних понять та явищ. Окремі з них за своїм
експресивним потенціалом наближаються до емоційних вигуків.
   У текстах української духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть зафіксовано такі види
інверсії: 1. Постпозитивне розташування означення відносно означуваного слова: Возведи всhхъ
насъ, Дhво чистая, В церковъ небесну торжественную.. 2. Віддалене розташування означення і
означуваного слова: Свhте очій моихъ ясный. 3. Препозитивне щодо дієслова-присудка
розташування додатків: Копиємъ бокъ прободено, Кровъ и воду изпущено.. 4. Розташування
“додаток + означення + присудок”: Перскіе послове… За возом небним въ Вифлеем ишли, И тамъ
радость гойную нашли..
   Причина малочастотності застосування гіперболи у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. у тому,
що її, як правило, використовують для звернення уваги на предмет, підкреслення позитивних чи
негативних якостей, а для християн усі образи та атрибути, пов’язані з вірою, були найвищими та
найдосконалішими.
   Поетичні перебільшення, виявлені в досліджуваній духовній поезії, поділяємо на дві групи. До
першої увійшли гіперболи, що стосуються святих (Єдина капля (сліз. – І. Г.) твоя, Дhво, пречистая
Мати, Угаситъ огнь пекелни и вся страсти наша), до другої – що стосуються грішного земного
життя (О горе, слезъ море от очыю злиймо).
   У висновках узагальнено результати дослідження:
                                                11

   1. ХVІІІ століття було тим періодом, у якому українська мова витіснялася з усіх офіційних сфер.
Відбувалося це в обох частинах України. На сході України українську мову і, відповідно, усе, що
було репрезентоване за її посередництвом, жорстоко утискав російський царизм. На заході України
політику лінгвоциду проводили як урядовці, так і представники вищого католицького духовенства.
   Політика утисків і заборон української мови призвела до того, що остання була витіснена в
суспільні низи, де слугувала інструментом рукописної літератури, одним із виявів якої стала
аналізована нами духовна поезія. Окремі із досліджуваних нами віршів, написані близькою до
сучасної українською мовою, були створені значно раніше, ніж “Енеїда” І.Котляревського.
   2. Церковно-релігійна ситуація в Україні в аналізований період не сприяла підвищенню рівня
моральності та духовності українського народу. Церковна влада дбала переважно про власні
інтереси. Сільські священики були часто напівграмотними і тому не могли у доступній формі
розтлумачити вірним основні християнські догми і Святе Письмо. Церковнослов’янська мова, якою
користувалася церква, для більшості прихожан була малозрозумілою. У такій ситуації християни
вишукували нові форми спілкування з Богом, однією із яких стала духовна поезія.
   3. Проведене дослідження показало, що поняття “духовна поезія” на різних історичних етапах
було наповнене неоднаковим змістом. Залежно від панівної у той чи інший час релігії: у період
становлення християнства на землях Київської Русі власне духовною була язичницька поезія; вірші
християнського спрямування стали духовними тільки тоді, коли нова релігія повністю витіснила зі
свідомості людей стару.
   Джерелами створення української духовної поезії ХVІІІ – поч. ХІХ століть були, насамперед,
Новий Заповіт і Псалтир, а також численні акафісти, Пісна і Квітна Тріодь, “Житія святих”,
апокрифічні легенди, фольклор.
   4. У час створення досліджуваної поезії в Україні були у вжитку три мови – слов’яноруська,
книжноукраїнська (або проста) та жива народна, які співвідносилися із високим, середнім та
низьким стилями відповідно. У духовних віршах, створених на основі молитов та біблійних
сюжетів, домінує церковнослов’янська мова; поезії, де автор говорить від свого імені, висловлює
власні думки, написані простою мовою з домішками народнорозмовної.
   Церковнослов’янізми в аналізованих нами текстах не несуть жодного стилістичного
навантаження, а функціонують як природний елемент біблійних і молитовних цитат та парафразів.
Наявність у духовній поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст. великої кількості полонізмів зовсім не означає, що
авторами цих віршів були поляки – польські елементи були невід’ємною частиною тогочасної
розмовної мови.
   Таким чином, духовна поезія ХVІІІ – поч. ХІХ ст. була яскравим відображенням мовної картини
в Україні цього періоду.
                                                  12

   5. У дисертації сформульовано новий погляд на стильову приналежність текстів, що стосуються
релігійної тематики: для уникнення плутанини і двозначностей пропоновано запровадити поняття
релігійного   метастилю,     у   рамках   якого        вирізняються   язичницький,   християнський,
мусульманський, іудейський, буддистський та інші стилі, кожен із яких може мати ще підстилі.
Аналізовані тексти належать до художньо-християнського підстилю християнського стилю
релігійного метастилю.
   6. Автори духовної поезії ХVІІІ – поч. ХІХ ст. використовували багатий і різноманітний арсенал
стилістичних засобів, найбільшу кількість серед яких становлять перифрази. Їх поділено на
лексико-семантичні групи, у межах яких розглянуті перифрази синонімічного та метафоричного
типу. Перші поділені на підгрупи відповідно до репрезентованої ознаки. Найбільше у зібраному
нами фактичному матеріалі описових зворотів на означення Божої Матері: українці вважали
Богородицю своєю заступницею.
   Для художньо-християнського підстилю, до якого належать аналізовані нами твори,
характерний значно ширший діапазон інверсій, ніж для канонічних текстів – репрезентантів
сакрального підстилю. У літургіях та молитвах, як відомо, найширше представлена інверсія
“іменник + прикметник”: Син Божий, Дух Святий, благословення Господнє тощо. Багатство зразків
непрямого порядку слів у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. свідчить про те, що автори не були
епігонами канонічних текстів, а прагнули створити свої, оригінальні, застосовуючи для
прославлення Бога і святих усі ресурси тогочасної української мови.
   Підтвердженням наведеної вище тези є наявність в аналізованих віршах риторичних запитань.
Ці конструкції, як відомо, не використовують ні у канонічних молитвах, ні в літургійних текстах.
Вони трапляються переважно у покаянних віршах, де наявні розмірковування людини про власне
життям. Автори використовували риторичні запитання з метою спонукати читачів до роздумів про
справжні життєві цінності.
   Важливою стилістичною фігурою у духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. є антитези, які
допомагають читачам відрізняти справжню духовність від фальшивої і, як наслідок, у подальшому
житті утримуватися від гріховних учинків.
   Про високий ступінь поетичної майстерності авторів духовної поезії свідчить багатство
риторичних звертань, адресати яких: природні об’єкти, світ (тобто все те, що може призвести
людину до гріха; те, з чим вірний повинен боротися); душа і тіло, рай і пекло, групи людей і
людство взагалі, небесні сили, географічні об’єкти (власні і загальні назви), музичні інструменти,
персонажі античної міфології, птахи тощо.
   Християнській релігії, як відомо, властива значна кількість символів, які були активно вживані
й в українській духовній поезії XVIII – поч. ХІХ ст. Вважаємо, що використовувані в досліджуваних
                                                13

творах символи (зоологічні, рослинні, астральні, назви інших реалій природи, предметні)
показують добре знання і розуміння Святого Письма авторами текстів.
   Багатим і різноманітним роблять поетичне мовлення української духовної поезії XVIII – поч.
ХІХ ст. порівняння.
   Гіпербола, тобто поетичне перебільшення, в аналізованій поезії використовується не часто:
виявлено лише вісім контекстів, зі вказаним тропом, серед яких гіперболи, що стосуються святих, а
також грішного земного життя.
   7. Тексти української духовної поезії XVIII – поч. ХІХ ст. – суттєвий складник культурної
спадщини українського народу, одне з важливих джерел вивчення історії сучасної української
літературної мови.


   Основні положення дисертації висвітлено у таких публікаціях:
       1.    Грималовський І.С. Словесні формули для найменування Богородиці (на матеріалі
   української духової поезії ХVІІІ ст.) // Науковий вісник Чернівецького університету.
   Вип.146-147. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2002. – С.231-237.
       2.    Грималовський І.С. Біблійні сюжети і мовно-стилістичні особливості їх відтворення в
   закарпатських духовних віршах, опублікованих В.Гнатюком // Біблія і культура. Збірник
   наукових статей. – Вип. 2. – Чернівці: Рута, 2000. – С.145-147.
       3.    Грималовський І.С. Мовостиль Василя Ферлеєвича // Науковий вісник Черківецького
   університету. Вип.119. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2001. – С.169-176.
       4.    Грималовський І.С. Мовні засоби вираження національного характеру українців у
   поезії ХVІІІ століття (акровіршеві твори) // Актуальні проблеми менталінгвістики. –
   Київ-Черкаси: Брама, 1999. – С.155-158.
       5.    Грималовський І.С. Семантико-стилістичні функції лексем “сонце” і “небо” в
   поетичній творчості Михайла Івасюка // Творча індивідуальність та мовостиль письменника
   М.Г. Івасюка. Збірник статей. – Чернівці: Молодий буковинець, 1997. – С.41-45.
       6.    Грималовський І.С. Релігійно-філософські шукання мовними засобами в поезії
   Б.-І.Антонича // Гуманітарна освіта: фактор світової інтеграції // Матеріали міжнародної
   науково-практичної конференції. – Частина ІІ. – Чернівці: Рута-Митець, 1997. – С.233-236.
       7.    Грималовський І.С. “Наука, альбо Способ зложення казання” І.Галятовського і
   становлення української релігійної терміносистеми // Сучасна українська богословська
   термінологія: від історичних традицій до нових концепцій (Матеріали Всеукраїнської наукової
   конференції. Львів, 13-15 травня 1998 р.). – Львів, 1998. – С.191-196.
       8.    Грималовський І.С. Молитва “Отче наш…” в інтерпретації Юрія Федьковича //
   Українська мова на Буковині: її минуле і сучасне. Матеріали ІІ Всеукраїнської наукової
                                                   14

   конференції, присвяченої 200-річчю нової української літератури і літературної мови (Чернівці,
   24-26 вересня 1996 р.). – Чернівці: Місто, 1996. – С.159-162.
                                                  АНОТАЦІЯ
   Грималовський І.С. Мова української духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть. –
Рукопис.
   Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук                 зі спеціальності
10.02.01. – українська мова. – Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. –
Чернівці, 2006.
   До захисту представлений рукопис, у якому проаналізований та систематизований досвід
українського мово-, літературо-, музикознавства та фольклористики у вивченні української
духовної поезії XVIII – початку ХІХ століть; досліджені стильові, лексико-стилістичні особливості
та риси поетичного синтаксису духовних віршів. Основна увага зосереджена на таких фігурах, як:
перифраз, антитеза, порівняння, символ, риторичні звертання і запитання, інверсія, гіпербола,
зокрема. Здійснений їх системний опис та визначені стилістичні функції.
   Ключові        слова:    духовна     поезія,    релігійний     метастиль,   християнський      стиль,
художньо-християнський підстиль, християнські номени, стилістичні фігури, лексико-семантична
група.


                                              АННОТАЦИЯ
   Грималовский            И.С.     Язык      украинской          духовной     поэзии       ХVІІІ     –
начала ХІХ веков. – Рукопись.
   В диссертации рассмотрено состояние украинского языка в ХVІІІ веке, стимулировавшие
возникновение      духовной       поэзии;   изучено     влияние    на   анализированные      сочинения
церковно-религиозной ситуации в тогдашней Украине; определены объем, содержание и границы
понятия “духовная поэзия” и дана его дефиниция; установлено происхождение и источники
украинских духовных стихов, доказано, что духовная поэзия ХVІІІ – начала ХІХ столетий – одно
из самых важных отображений языковой ситуации в Украине в анализированный период;
рассмотрены стилевые и лексико-стилистические особенности украинской поэзии и черты
поэтического синтаксиса.
   Исследуемые сочинения написаны в сложный и неспокойный период истории, в течение
которого украинский язык подвергался притеснениям и репрессиям как со стороны светских, так и
церковных властей. Это привело к тому, что украинский язык был вытеснен в общественные низы и
стал инструментом рукописной литературы, в том числе и духовной поэзии.
   В диссертации определение понятия “духовная поэзия” дано с лингвистической точки зрения –
это совокупность поэтично-песенных текстов, в которых посредством разных стилистических
                                                15

средств, создающих торжественный или интимный колорит, прославляются Бог, Божья Матерь,
святые, а также высказываются различные просьбы к ним или изображается внутренний мир
человека в свете религиозных догм.
    В ходе проведенного исследования установлено, что украинская духовная поэзия ХVІІІ –
начала ХІХ вв. создавалась на трёх языках: славянорусском, книжном украинском и
народноразговорном.
    Диссертант предлагает именовать стиль, к которому принадлежат тексты на религиозную
тематику религиозным метастилем, в рамках которого функционирует языческий, христианский,
мусульманский,     иудейский,    буддистский   стили,   каждый   из   которых   имеет   подстили.
Анализированная духовная поэзия принадлежит к художественно-христианскому подстилю
христианского стиля религиозного метастиля.
    Слова, обозначающие религиозные понятия, в работе именуются христианскими номенами, а
не терминами, поскольку последние предназначены для удовлетворения специфических
потребностей общения в области той или иной профессии, а анализированные стихи рассчитаны на
широкий круг читателей.
    Важной чертой христианского стиля является использование перифраз, которые составляют
насколько лексико-семантических групп, в пределах которых рассматриваются перифразы
метонимического и перифразы синонимического типов.
    Особенное место среди стилистических фигур в духовной поэзии ХVІІІ века занимают
антитезисы,           среди          которых            различаются          такие          виды:
1) греховность – праведность; 2) христианство – другая вера или безверие; 3) земное – небесное; 4)
рай – ад; 5) грусть – радость.
    Для анализа сравнений в роботе применяются принципы деления их на группы в соответствии с
субъектом и    грамматической структурой. Выделены группы сравнений, субъектами которых
являются Богородица, Иисус Христос, святые, грешник и реалии земной жизни, а также
абстрактные наименования.
    Большая роль в создании своеобразного микрокосма украинской духовной поэзии ХVІІІ –
начала ХІХ вв. принадлежит символам, которые автор делит на зоологические, растительные,
названия других реалий природы, названия предметов, собственно библейские символы.
    В анализированных сочинениях автор различает такие модели риторических вопросов:
эмоционально окрашенное утверждение, эмоционально окрашенное отрицание, собственно
риторические вопросы.
    Риторические обращения, которые пользовались большой популярностью у авторов духовных
стихов, в диссертации поделены на группы в зависимости от объекта апеллирования, которыми
являются: объекты природы, душа и тело, рай и ад, человечество, небесные силы, географические
                                                      16

объекты, музыкальные инструменты, персонажи античной мифологии, птицы, абстрактные
понятия.
     Частое явление в анализированной духовной поэзии – инверсии: 1) постпозитивные
определения (относительно определяемого слова); 2) дистантные определения; 3) препозитивные
дополнения (относительно глагола-сказуемого); 4) “дополнение + определение + сказуемое”.
    Гиперболы в исследуемой духовной поэзии условно поделены на две группы: 1) касающиеся
святых; 2) касающиеся грешной земной жизни.
    Анализ языка украинской духовной поэзии ХVІІІ – начала ХІХ вв. дает основание утверждать,
что эти стихи – существенная составная культурного наследия украинского народа, важный
источник изучения украинского литературного языка.
    Ключевые       слова:     духовная     поэзия,    религиозный      метастиль,     христианский      стиль,
художественно-христианский          подстиль,      христианские      номены,     стилистические       фигуры,
лексико-семантическая группа.




                                                   SUMMARY
    Hrymalovskyi I.S. The Language of Ukrainian Spiritual Poetry from the Eighteenth to the
Beginning of the Nineteenth Centuries. – Manuscript.
    The dissertation for the degree of Kandidat of Philological Sciences majoring in the Ukrainian
Language 10.02.01. – Yuri Fedkovych Chernivtsi National University – Chernivtsi, 2006.
    The dissertation presents an analysis and systematization of experience of the Ukrainian lingual,
literary, folklore, and musical studies in the research of Ukrainian spiritual poetry from the eighteenth to the
beginning of the nineteenth centuries. Peculiarities of style, lexico-stylistic and poetic syntactic
characteristics of spiritual poems have been studied.
    The main attention is paid to such stylistic devices as periphrasis, antithesis, simile, symbol, rhetorical
questions and address, inversion, and hyperbole. The systemic description has been performed as well as
their stylistic functions have been established.
    Key words: spiritual poetry, religious metastyle, Christian style, belles-lettre-Christian substyle,
lexico-semantic group.

								
To top